Моє Заріччя над Прутом

М. Клим'юк. До історії села Заріччя

Стаття  опублікована  у  журналі  "Краєзнавець  Прикарпаття", №2, липень-грудень 2012  р.

Заріччя – це  велике  село, яке  розкинулось  у  долині  ріки  Прут,  на  його  високому  правому  березі,  біля  самого  підніжжя Карпат.  На  протилежному  лівому  березі   знаходиться  містечко  Делятин. На  сході  Заріччя  межує  з  с. Білі  Ослави, а  на  півдні  височіють  гори: Маливо (848 м ) та  Яворова  (1001 м).  Село  розташоване   на  рівнині  довжиною  8  км, шириною – від 1 до  4 км.

Село часто називають  гірським  чи навіть  гуцульським.  Якщо  використати  ознаки  гуцульських поселень, запропоновані  львівським  науковцем  Марією  Лаврук, а  саме: 1)ці  поселення   є гірськими, знаходяться на висоті не нижче 500 м н. р. м. і мають розчленований рельєф , 2) гуцульські села здебільшого  безсистемно  забудовані, їхні садиби віддалені одна від одної  і розміщені на схилах гір, рідше —уздовж рік, 3) мешканцям гуцульських сіл властиві очевидні етнографічні риси: традиційний одяг, прикрашений вишитим геометричним орнаментом певної кольорової гами, 4) гуцули володіють доволі високим рівнем самосвідомості, то  неважко  дійти  висновку, що  ні  гірським, ні гуцульським  Заріччя не  є.  Село розташоване  на  виположеній  ділянці  Прикарпатської височини, оселі  зарічанців  мають вуличне розміщення . Інакшою, ніж у гуцулів, є і орнаментика та кольорова гама вишитих сорочок.  А  щодо  мови, то  порівняйте   діалект  жителів  Заріччя із, наприклад, говіркою  мешканців  Яворова  чи   Космача, то  вам  все стане  зрозуміло. І  зарічанець  не  назве  себе  гуцулом, на  його  думку, гуцули  проживають  десь  далі - принаймні, з  села Дори  починаючи  і  вище.

Аналізуючи  етнографічні  та  мовно-діалектичні  дані,  можна зробити  висновок, що   Заріччя – типовий  представник  покутського  передгір’я.           

Щодо  назви  села, то  воно  говорить  само  за  себе:  Заріччя (за  рікою, за  Прутом). Так  назвати  поселення  могли  тільки  зі  сторони   Делятина, що  вказує  на  спільну  історію  цих  двох  населених  пунктів.  За даними  краєзнавця  П.Сіреджука  село  вперше  згадується    в  документах  за  1610 рік.  Можна  припустити, що  з  самого  початку  Заріччя  було  присілком  Делятина, а  з  початку  XVII  ст. стає  окремим  населеним  пунктом. Треба  зазначити, що  крім  Заріччя  був  ще й  присілок  Межиріччя, який розташовувася  між  двома  рукавами  Пруту (про нього  згадується в  інвентарі села, який датується 4 січня 1701 р., з  якого  дізнаємося, що  на  присілку  Межиріччя  був  оборонний двір  власника  села  Олександра Белзецького).

Історик В.Грабовецький  наводить  дані  з  інвентаря  сіл  за  1700  рік: в  с.Заріччя  на  той  час  було  вже  38  селянських  господарств. З  них  4  цілодворищних (відробляли  по  4  дні на  тиждень, сплачували  данину, здавали  дерево, виконували  шарварок), 16  півдворищних(відробляли  два  дні), 15  хатників  і  3  комірники (хатники  відробляли 2  дні, комірники - 1).

Звичайно, що  люди  жили  на  даній  території  набагато  раніше. Це доводять  археологічні  розкопки, проведені в  1960 -1980-х  роках  на  території  Заріччя. Дані розкопок  свідчать, що  перші  люди  жили тут  ще   40  тисяч  років  тому.

Наступні  сліди  життя  людини  в  околицях  села   зафіксовані  з  часів   Київської  Русі.  Значимість  для   галицьких  князів  даних  територій  пов’язана  з  великою кількістю  соляних  джерел. Делятинщина  була  одним  з  головних  постачальників   так  званої  “коломийської  солі”.  Топонім  «Банька» (назва  зарічанського  урочища)  підтверджує інформацію  про  наявність  соляних  промислів  на  території  Заріччя.

Відомий  письменник  Степан  Пушик  в  одному  із  своїх  досліджень  зазначає, що прикарпатських краєзнавців найбільше дивує те, що село  Заріччя розбите не на вулиці, а на сотні. У селі справді  є вісім вулиць-сотень. Поділу населених пунктів на сотні ніде більше в Галичині не знайти (крім  Білих  Ослав, сусіднього  до  Заріччя  села), а тому мова може йти тільки про базування тут військового підрозділу  на  вісімсот  мечів. І в польському, і в австрійському війську сотень не було, козацькі полки в Карпатах не стояли, тож ідеться, як  стверджує  Степан  Григорович, про базування княжого війська, яке прикривало державу, соляні промисли, кордон з Угорщиною та Волощиною.

 Я  не  зовсім  згідний   з  С. Пушиком, що  поділ  Заріччя на  сотні  тягнеться  ще  з  княжих  часів (добре, як  би  так  було!). Селу  трохи   більше, ніж  400  років, то  про  які  княжі  часи  може  йтися. А  поділ  на  сотні, як  і  «Просвіту», драмгурток, висипання  могили, феномен  о.Бойка (про це  нижче),  пояснюю  значним  піднесенням  національної  свідомості  українського  населення  в  першій  половині  20- го  століття. Зарічанці  у  протистоянні  із  польською  владою поділом  села  на  сотні  демонстрували  свою  українськість, спорідненність  з  козацтвом, з  Великою  Україною.

В  другій  половині  XIV  ст. Делятинщина  опинилася  у  руках  польської  адміністрації. Перший  документ  про  Делятинщину  з  9  березня  1400  року  говорить  про  те,  що  польський  король  Володислав  подарував  її    двом  рідним братам  Стецькові  та  Івашкові Неговичам. З  того  часу брати стали  зватися  Далятинськими, а  з  1440-х  років – Делятинськими. З  1579 року   власниками  Делятинщини  вже  згадуються  Яків  Хотимирський, Христофор  Блудницький, Павло  та  Іван  Турецькі. Можливо    саме   тоді  під час  зміни  власника й  появилися  перші  поселенці  на  території  Заріччя. Зрозуміло, що  жителям  містечка, яке    розвивалося, приглянувся   придатний  для  землеробства    рівниний   правий  берег  Пруту.

В  кінці  XVI  ст.  Делятин  та  навколишні  поселення (село  Заріччя   вже, очевидно,  існувало)  опинилася  в  руках  магната  Белзецького, який  став   власником    біля двох  десятків  населених  пунктів  в долині  Пруту. 

Життя  людей було нелегким:  “голодні   роки”, пошесті,  стихійні  лиха  та  напади татар. Татари  нападали  на  Покуття  дуже часто. В  1621 році  були  знищені  майже  всі  покутські  села. В  1645-1650 роках  Делятинщина  постраждала  від    війни  між  братами  Белзецькими.

Тяжке  життя, панщина  викликало  в  селян  спротив, а, інколи,  і  відкриті  виступи.  Найбільший  виступ селян  стався  1648  року. Почався  він  після  звістки  про  перемоги  козацтва  під проводом  Б.Хмельницького  над  шляхтою  та  наближення  козацьких  загонів  до  Прикарпаття. Повстанців  очолив  парох  Делятина  А.Намісник. В  загоні  нараховувалося  десятки  осіб  з  майже  всіх населених  пунктів  Делятинщини, в  тому  числі  і  з  Заріччя. В  1680-х  роках  розпочались  нові  виступи. Цей  рух  отримав назву  опришківства. Опришки  діяли  аж  до  середини  18  століття. Чи  були  серед них  вихідці  із Заріччя, невідомо.

З  1772 р.   по  1918  рік  Україна  - під  австрійською  владою. За  часів  австрійського  панування  проводились  докладні  переписи  населення, які дають  можливість  прослідкувати  розвиток    демографічних  процесів.  

     Кількість  населення  с.Заріччя (кінець 18 ст.-поч. 20  ст.)

Рік

Кількість  населення

1781

864

1857

2142

1900

3077

 

Наведені  дані  свідчать  про  те, що  впродовж  120  років  кількість  населення  в  селі  зросла  майже  в  4  рази. Такого  бурхливого  росту  населення  Заріччя  не  знало  жодного  разу  за  всю  свою  історію. Саме  в цей  час  до села прибули  переселенці  з  Чехії (до цього  часу  серед  зарічанців  найчастіше  зустрічається  прізвище  Вацик, яке  чітко  вказує  на  своє  походження. В селі є  куток, який має  назву  "Чехи"). Про  прізвища, які  поширені  в  селі, пише  у  своїх  спогадах  Іван Докторук: "Між жителями Заріччя (місцева назва – Зарічьі) зустрічаються прізвища, незнані в околиці. От їх кілька: Бахмати, Булелики, Ханенки (чи не з татарського роду ?), далі: Довбенюки, Докторук, Дудзяні, Обідняки, Виннюки, Питчуки, Старунчаки, Шеверяки, Турійчаки, Скітчуки, Голубко, Брінь, Маркопольський. Натомість у Делятині, а незнані в Заріччі: Боднарюки, Меланюки, Мисюки, Менделюки, Небелюки, Шевчуки, Флиси, Капчуки. Зате Бойки є всюди: в Заріччі, Дорі й Микуличині, а Бойчуки в Делятині.

Та все найбільше число людей в Заріччі носить прізвище  Вацик. Є Вацики між собою не споріднені.Так виглядає, що, мабуть, не мало людей прибуло в село з подальших околиць. Бігуни, Гаврилюки, Дем’янчуки, Ковалюки, Клим’юки, Гнатюки, Іванюки, Івасюки, Іванцеві, Дмитрюки – є в селі, як і скрізь по краю".

Протягом  18  століття   кількість  всієї  землі  в  селян  збільшилася  вдвічі, але, враховуючи  великий  приріст  населення, в  розпорядженні  кожної  родини  в  1900 році  залишилося  лише  чверть  тієї  землі, яка  була  в  неї  наприкінці 18 століття. На  одну  родину  в  Заріччі  припадало  0.7  га  орної  землі.  Така  площа, очевидно, не  могла  забезпечити  потреби  населення, тому  селяни  займалися  тваринництвом. 

Населення  поступово  бідніло  у  зв’язку  з  ростом  населення  і  підвищенням  податків. Незначна  кількість  селян  була  зайнята  в промисловому  виробництві (солеварні, тартаки).  Австрійська  адміністрація  закрила  більшість  солеварень (в  Заріччі  - в  1788  році), залишилися  діяти  лише  солеварні  в  Делятині.

Перші  тартаки  на  Делятинщині  з’явилися  в  першій  половині  XIX  століття.  У  1877  році  в  Заріччі  працювало  дві  пилорами  та  4  ручні  пили; кількість  переробленої  деревини склала  1.9  тис.  м3.  Як  подають  дані  з 1913 року  в  Заріччі  був  лише  один  тартак  та  один  водяний  млин.

Найбільше  були  відомі  зарічанці  своїми  будівельними  здібностями, бо  багато  вілл, пансіонатів, звичайних  хат – від  Ворохти  до  Делятина , а  то  й  поза  межами  Делятинщини,  були  побудовані  будівельниками  із Заріччя.  Село  було  своєрідною  будівельною  академією, а  деякі  майстри, як  писала  тодішня  преса,   перевищували  своєю  майстерністю  теслярських  робітників  столиці.

Краєзнавець  Іван  Могитич   називає  прізвища  знаних  на Прикарпатті  майстрів: Бахмати, брати Василь і Микола (кін. XIX — поч. XX ст.), Вацик  Максим (кін. XIX — поч. XX ст.), Докторуки,  батько і син (перша чверть XIX — кін. XIX ст.), Пасічний  (кін. XIX — поч. XX ст.)., Стельмащук Михайло (кін. XIX - поч. XX ст.).

 Історія  села  невіддільна  від  історії  церкви. Священники  були  для  селян духівниками, порадниками, вихователями, дуже  часто - урядом.

Священник  у  Заріччі    вперше  згадується  в  1700 році. Під  час  генеральної  ревізії  в  1754  р. до  церкви  належало  80 парафіян. Після  знесення  старого    в  1789  році    зведено  новий  церковний  будинок. В 1909  році  збудовано  нову  велику  церкву, яку  знищила  австрійська  артилерія  в  1916  році. Після  цього  за  церковне  приміщення  слугував  барак, перевезений  з с.Ворохта. Церкву  за  проектом  львівського  архітектора  Лева  Левинського  збудовано  в  1942 році. Всі  церкви  будувалися  на  тому  самому  місці – на  високому  березі  Пруту, принаймні, інших  відомостей  не  знайдено.   В даний  час  церква, зведена  в  1942 році, використовується   громадою, яка  належить  до  Української  православної  церкви Київського  патріархату. Греко-католицька  громада  звела  церковний  будинок  в  центрі села.

Серед  парохів, які  найбільше  прислужилися  громаді  села  слід  згадати  о.Миколу  Волошина (час служіння  на  парафії: 1875-1897), дідуся  відомої  української письменниці  Марійки  Підгірянки, о.Дмитра  Лугового (1897-1926),  заслугами  якого  були  поширення  тверезості  серед  зарічанців  та  піклування  про  розвиток  освіти, а  також  о.Бойківа(1936-1937), який  організовував не  тільки   релігійне життя  села, але  й   закликав до активної  праці  в  “Просвіті”  та  кооперативі.  За  короткий  час  перебування  на  парафії  о.Бойків  заслужив  велику  любов  та  повагу зарічанців  так, що  все  село зі  сльозами на очах прощалося  з ним, коли він виїхав на душпастирську працю до США.

Священики села Заріччя 

Священик
Час служіння на
парафії
Примітка
о.Іван Блонський 1836-1861 За даними "Шематизму" 1839 року
о.В. Камінський 1861-1865 Подається за книгою В.М.Клапчука "Делятинщина: історико географічне дослідження". Делятин, 2007
о.Ю. Величковський 1865-1872 Подається за книгою В.М.Клапчука "Делятинщина: історико географічне дослідження". Делятин, 2007
о.Микола Волошин 1875-1897 За даними "Шематизму" 1887 року  похований в Заріччі, дідусь Марійки Підгірянки
о.Дмитро Луговий 1897-1926 Подається за спогадами І.Докторука
о.С. Сохацький 1926-1928 Подається за книгою В.М.Клапчука "Делятинщина: історико географічне дослідження". Делятин, 2007
о.М. Любович 1928-1930 Подається за книгою В.М.Клапчука "Делятинщина: історико географічне дослідження". Делятин, 2007
о.Антоній Дмитраш 1930-1936 Виїхав
о.Бойків 1936-1937 Виїхав на службу до Америки
о.Крижанівський 1937-1944 Виїхав після акції
о.Федоришин 1944-1947 Після загибелі дочок виїхав до Коломиї
о.Симеон Черниш 1947-1950 Виїхав
о.Маковійчук 1950-1960 Переїхав до с.Кути
о.ОлександрМальчинський 1960-1962 Похоронений в Заріччі
о.Ярослав Яськевич 1962-1988 Похоронений в Заріччі
о.Василь Петльоха 1988-1989 Після Заріччя служив при Патріархові УАПЦ Мстиславові
о.Михайло Купчак 1989-даний час Парох православної церкви
о.Михайло Сметанюк даний час Парох греко-католицької церкви

 

О. Луговий   надавав  матеріальну  допомогу  Івану  Докторуку, який   на  початку  минулого  століття  вчився  в  Коломийській  ґімназії. Крім  Докторука   в  ґімназії  вчилися   зарічанці  Прокіп Клим’юк (син  війта)  та  Петро Ґродзіцький, який  в  1901-1902  навчальному  році  був  першим і  єдиним  ґімназистом  з  більше  ніж  двадцяти  громад  в  долині  Пруту.  Іван  Докторук, закінчивши    ґімназію, вступив  до  університету  в  Чернівцях  на  правничий  факультет.  Опісля  з  початком  першої  світової  війни  був  мобілізований  до  армії.  Воював  у  Галицькій  Армії (УГА) (Крім  Докторука  в  УГА  служив  Іван  Бахмат). Після  війни   закінчив  свої  правничі  студії  вже  у  Львові. Закінчивши  університет, займався  адвокатською  практикою  у  Делятині  та  Галичі. Іван  Докторук  завжди  брав  активну  участь  в  громадсько-політичному  житті.  В  1944  році  виїхав  на  еміграцію.  Перебував  в  Інсбруці (Австрія), Мюнхені, а  пізніше  в  Америці. На  еміграції  включився  у  вир  громадського  й  літературного  життя: був  мовним  редактором  часописів  “Українське  життя”, “Самостійна  Україна”, журналу “Гуцулія”. Помер  Іван  Докторук  в  1978  році  в  Чікаго.

У  своїх  спогадах “Як  стелився  мені  життєвий  шлях”  Іван  Докторук  з  приємністю  згадує  директора  школи  Зиновія  Матковського, який  працював  у  селі  на  рубежі  століть.  Матковський  заснував  першу  в  селі  читальню  “Просвіти”. Як  подає  звіт  “Просвіти” за  період  від  1.01.1906 р.  до  31.12.1907  р., читальня  в  Заріччі  нараховувала  60 членів, у  просвітянській  бібілотеці  було  74 книжки, а  головою  читальні був  Максим  Ковалюк. В  той  самий  час  було  зорганізовано  “Січ”, головою  цієї  організації  в  1908  році  був  Гнатюк.

До  1931  року  в  селі  була  чотирирічна  школа, а  в  1932  році  відкрили  п’ятий  клас. Дітей  було  багато, а  класних  кімнат – тільки  три, тому  навчання  доводилось  проводити  у  хаті сільського ґазди  І.Клим’юка.  У  половині  30-х років   на  шкільному  приміщенні  було  надбудовано  другий  поверх. Управителем  школи  від  першої  світової  війни  до  30-х  років  був  українець  М.Данилюк.  За  його  керівництва  в  школі здійснювалося   українське  виховання. Керували  цим  процесом  вчителька  Климентина  Гарасимович   та  її  брат  Степан  Гарасимович, що  був   студентом  права.  При  школі  працювала  бібіліотека  з  українських  книжок. Після  виходу  на  пенсію  управителя  Данилюка  на  його  місце призначили  поляка.  З  українським  вихованням  було  покінчено.  Із  приєднанням  Західної  України  до  УРСР  директором  школи  був  призначений  Припхан.

З  початку  свого  заснування  “Просвіта”  містилася  в  хаті  господаря  Івана  Гаврилюка, де відбувалися  збори, засідання  управи, репетиції  аматорського  гуртка  та  хору.  Головою  “Просвіти”  недовгий  час  був  В.Обідняк, а  після  нього - Михайло  Стельмащук, який  на  цьому  посту  перебував  до 1939  року.  В  управі  “Просвіти”  активно  працювали  В.Булелик (секретар), М.Докторук (скарбник), А.Вацик (бібліотекар). Зарічанці  намагалися  побудувати  дім  “Просвіти”.  Було  знайдено  площу  під  будову, заготовлено будівельні  матеріали, вимурувано  фундамент. Але  польська  влада  заборонила  будівництво.             В  1930  році  на  місці  знаному  як  “Могили”  зарічанці  спорудили  величний  пам’ятник  полеглим  героям – високу символічну  могилу, на  якій  височів  дубовий  хрест.

Діяльність  товариства  не  подобалася  польській  владі. Кілька зарічанців  восени  1938  р.  відправилися  на  Закарпаття  допомагати  будувати  українську  державу.  В  березні  1939  року  було  проголошено  створення  Карпатської  України.  Влада  визнала  “Просвіту”   джерелом   поширення   українських  державницьких  поглядів  і  осередок  товариства  був  закритий.

Із  приходом  у  вересні  1939  року  радянської  влади  кілька  активістів  “Просвіти”  були  заарештовані  НКВД, серед  них  М.  Кащак, М.  Булелик, В.Неільчук.

Свої  спогади  з  історії  товариства  "Просвіта"  тай  взагалі  з   історії  села  залишив  Максим Бахмат.  М. Бахмат (1921-1991), який дитинство  та  юність  провів  в  рідному  селі, в  1943  році    вступив  до  дивізії  "Галичина". Після  закінчення  війни  в  1949  році  поселився  у  Бредфорді (Велика  Британія). Тут  до  кінця  життя  займався  громадською  роботою. Був  головою  бредфорського  відділу  Союзу  Українців  Британії (СУБ), керівником  Школи  Українознавства  ім Т.Шевченка, а  також  співзасновником  Спілки  Українських  Учителів  та  Виховників (СУУВ).

Дуже  драматичною  була  доля  Заріччя  під  час  другої  світової  війни.

За  німецької  окупації  17  лютого  1944  року   невідомими  був  вбитий   волосний  староста  Михайло  Стельмащук (до  1939 р. – голова  “Просвіти”). Того  самого  вечора  стався  напад  на  німецький  торгівельний  склад  в  Делятині. А  за  кілька  місяців  до  цих  подій, в  жовтні  1943  року, була  вбита  Катерина  Наконечна, секретар  волосної  управи. Німецька  влада  на  основі  секретних  доносів  і  перевірки  дійшла  до  висновку, що  всі  ці  події – справа  рук  УПА. 28  лютого  1944  р. загарбники  провели  пацифікацію  Заріччя. На   смерть  засудили   29    мешканців села. Серед  засуджених  були  директор  школи  Бабинець, а  також  секретар  громади  села   Пасічний. Вироки  гестапо  виконало  негайно на  місці. Вбивали  під  стодолою  у  сусідстві  зі  школою. В’язали  дротами  по  п’ять  осіб  і  розстрілювали. Тіла    поскидали  на  вантажний  автомобіль  і  вивезли.  Ніхто  не  знає, де  гестапо  закопало  помордованих. Крім  того  близько  двох  сотень  людей  із Заріччя  перевезли  до Станіслава  і  передали  урядові праці, який  відправив  їх  на  роботу  в  Німеччину.        

Другий  випадок  масового  вбивства  зарічанців  стався  7  квітня  1944  року. В  той день  мадярські  солдати  спалили  25  господарств  і  розстріляли  15  жителів  села.  Люди  ховалися  в  лісі  від  вибухів снарядів  радянської  артилерії, а  мадяри  прийняли  їх  за  українських  партизанів. 

На  початку  серпня  1943  року  біля  Заріччя на  верху Рахів (589 м)  і  в  околиці  верха, що  називається  Діл, відбувся  бій  між  партизанським  з’єднанням  Ковпака  та  німецькими  військами. Радянські  партизани  понесли  великі  втрати. Зарічанці  поховали  тіла  партизанів  у  кількох  спільних  могилах. Між  убитими  був  Семен  Руднєв, комісар  партизанського   загону. Селяни  знайшли  щоденник  Руднєва  і  передали  його Катерині  Наконечній.  Що  з  тими  записами  сталося  після  смерті  останньої – невідомо.

В  1941  році, а  також  в  1944 р.,  радянькою  владою  було  мобілізовано  на  фронт  велику  кількість  жителів  Заріччя.  111 з  них  не  повернулися  з  війни.

Починаючи  з  1943  року  багато  зарічанських  юнаків  вступило  до  лав  УПА. Вони  боролися  як  проти  німецьких, так  і  проти  радянських  окупантів.   Переважна  більшість  з  них  загинула  в  підпіллі.  Це  були:  Абрам’юк  Василь Олексійович (керівник  боївки  Яремчанського  районного  проводу  СБ), Абрам’юк  Олексій  Іванович («Чуб»), Бігун  Михайло  Іванович (“Свистун”, станичний), Вацик  Павло (“Прут”, майор  УПА, чотовий  в  сотні  “Різуна”, командир  сотні  “Змії”, командир  куреня “Підкарпатський”), Весна  Василь  Петрович (“Пробійчук”, сотенний), Дудзяний  Микола  Онуфрійович (“Гора”), Іваніщак  Іван  Михайлович («Зорян», станичний), Обідняк  Микола  Васильович (“Прут”), Панюк  Прокіп  Васильович (“Хорт”, командир  боївки  СБ), Струк  Юрій  Васильович (“Чорноус”) та інші.  Більше  60  зарічанців  брали  активну  участь  у  визвольному  русі  40 - 50  років.

Після  війни  село  було  колективізоване. Колгосп (а  потім – радгосп) “Делятинський”  мав  4419  га  земельних  угідь, млин  і  пилораму. Виробничий  напрямок  -  м’ясо-молочний. На  площі  117  га  вирощували  льон.

Школа  містилася  в  довоєнному приміщенні. Класних  кімнат  не  вистачало, тому  заняття  проводилися  в  дві  зміни. Становище  трохи  покращилося, коли  на  початку  70-х  років  було  побудовано  ще  один  корпус.

В  період  з  1989  року  зарічанці  активно  включилися  в  національне  відродження, що  ширилося  по  всій  Україні. В  грудні  1989  року   створено  осередок  Товариства  української  мови. Було  відновлено  символічну  могилу  героям  України. Зарічанці  висипали  її  на старому  місці – на  “Могилах”  і  освятили  в  травні  1990  року. Була  проведена  велика  робота  по  увіковічненню пам’яті  ОУН-УПА. В  жовтні  1992  року  встановлено  і  освячено  хрест  на  місці  бази-станиці  УПА  “Кернички”, а  біля  школи  - пам’ятний  знак, присвячений  50-річчю  УПА.  Іменем  Павла  Вацика  (майора  “Прута”)  названо  одну  з вулиць  села.

В  2000  році  в  Заріччі  побудовано  нове  сучасне  приміщення  школи. Це  будівництво  було  здійснене  в  основному  за  кошти  Анни-Люби  Яворської, громадянки  Канади, уродженки  с.Заріччя, яка  на  благодійну  справу  пожертвувала  350  тис. канадських  доларів.

Зарічанці  по  праву  пишаються  людьми, відомими  в  Україні, які  народилися  в  нашому  селі. Це – колишній суддя  Конституційного  суду України  Михайло  Костицький, народний  депутат  України  кількох  скликань  Василь  Костицький, науковці  Степан  Мочерний, Михайло  Гнатюк.

 

Михайло  Клим'юк, директор Яблунівської  ЗОШ  I-III ступенів  Косівського  району, уродженець  села  Заріччя

 

Використана  література:

 

Грабовецький  В. Гуцульщина  XIII-XIX  ст. Львів, 1982.

 

Докторук  Іван. Як  стелився  мені  життєвий  шлях. Журнал "Гуцулія", №№29-35, 1974, 1975.

 

Домашевський  М. Історія  Гуцульщини. Том II. Чікаго, 1985.

 

Журнал "ПІК", №36(71) від 3-9 жовтня  2000 р.

 

Історія  міст і  сіл УРСР. Івано-Франківська  область. Київ,1971.

 

Клапчук М.М., Клапчук  В.М. Історико-етнографічний  нарис  Делятинщини. Делятин, 2000.

 

Книга  пам'яті  України. Івано-Франківська  область. Т.2,3, Львів, "Каменяр", 2001, 2003.

 

Лаврук  Марія. Гуцули  Українських  Карпат. Львів. Видавничий  центр  ЛНУ ім. І.Франка, 2005.

 

Могитич  Іван. Гуцульські  майстри будівничі. Історія  Гуцульщини. Т.IV. Львів, 1999.

 

Процак Роман. Церкви Надвірнянщини  і  Товмаччини. Івано-Франківськ, 2000.

 

Пушик  Степан. Галичина  і  княгиня  Ланка. Газета "Галичина", вересень-жовтень  2005 р.

 

Сіреджук  Петро. З  хроніки  заселення  Галицької  Гуцульщини. Історія  Гуцульщини. Том II. Чікаго, 1985.

 

Сіреджук  Петро. Фортифікації  Галицької  Гуцульщини. Газета "Гуцульський край", грудень 2010.

 

Яшан Василь. Під  брунатним  чоботом.  Торонто,1989

Куди далі?