Моє Заріччя над Прутом

М. Лаврук. Гуцули українських Карпат

Марія Лаврук

 

ГУЦУЛИ УКРАЇНСЬКИХ КАРПАТ
(етнографічне дослідження)

 

Львів. Видавничий центр ЛНУ ім. І.Франка. 2005 р.

 

Питання про межу Гуцульщини є одним з найдискусійніших в історико-етнографічній літературі про цей край. У свій час територію проживання гуцулів окреслювали дослідники: К. Мілевський (1825), І.Вагилевич (1838, 1839, 1842, 1855), Я.Головацький (1855, 1878), В.Поль(1851), С.Витвицький (1863, 1873), В. Шухевич (1899 - 1908), В. Гнатюк (1923), В. Кубійович (1955), В.Грабовецький (1982), Ю. Гошко (1987), Л. Вардзарук (1994) та ін. Відсутність чітких критеріїв, відповідно деяких те чи інше поселення можна віднести до гуцульського, породило значне розходження між дослідниками у цьому питанні. Найбільш "спірною" є прикарпатська межа Гуцульщини, тому що саме з Прикарпаттям Гуцульщина контактує найдовшою частиною своєї території, що зумовлено напрямом більшості її річкових долин, а з ними і комунікацій.
Оскільки ширина Карпатських гір у тому місці, де їх заселили гуцули порівняно невелика - 70 - 80 км, — вони опинились на двох макросхилах: північно-східному, який відповідає басейну верхнього Пруту і його притоки Черемошу та південно-західному, який належить до басейну Чорної і Білої Тиси. У цих напрямках, визначених географічне і закріплених адміністративно-господарським устроєм, пролягають основні вектори просторової життєдіяльності гуцулів. В усі суспільно-історичні епохи соціально-економічне життя гуцулів тяжіло до передгір'їв: Прикарпаття та Закарпаття. Центрами інтенсивного обміну продукції і ресурсів Гуцульщини на необхідні їм продукти харчування та соціальні блага стали містечка у контактній зоні «гори - рівнина»: Великий Бичків на Закарпатті, Надвірна, Делятин, Косів, Коломия, Кути, Вижниця в Прикарпатті, які є своєрідними фокусами (точками тяжіння) життєдіяльності гуцулів.
Контактна зона гуцулів з долинянами Прикарпаття доволі широка: якщо врахувати переміщення гуцульських майстрів та торгівців у минулому, то вона сягає річки Дністер, а учасниками торгівельно-обмінних відносин з прикарпатцями є не тільки галицькі гуцули, але й закарпатські, яких уже століття зв'язують дві залізничні вітки — на Івано-Франківськ і Коломию. Отже, через господарсько-обмінні зв'язки, а також переселення певної частини гуцулів із безземельного краю в Прикарпаття, взаємних культурних рис у мешканців Гуцульщини і Прикарпаття чимало, а це робить проблематичним їхнє розмежування. Є іще один аспект їхньої нероздільності: згідно з гіпотезою істориків Ю.Гошка (1976), В.Грабовецького (1982), П.Сіреджука (1982, 1994) заселення Гуцульщини (в т. ч. і Закарпатської) відбувалось саме з Прикарпаття. Посилаючись на архівні матеріали, історики стверджують, що спочатку (XI - XV ст.) виникли поселення у місцях виходу з гір рік Черемошу, Пруту, Бистриці Надвірнянської та їхніх приток. Так виникли поселення Уторопи, Делятин, Пістинь, Старий Косів . Мешканці передгірних поселень водночас із солеварінням займались скотарством — спочатку в околицях сіл, а потім і в горах, де були наявні багаті пасовища-полонини, які згадуються ще в староруських літописах. Перші поселення на теренах Гуцульщини з'явились в Покутському низькогір'ї у XV столітті, де за даними П. Сіреджука виникли такі села: Город, Бабин, Космач, Шешори, а також в долинах Пруту — Микуличин і Черемошу — Жаб'є (Верховина), яке перетворилось з присілка Косова у самостійне село. Особливо інтенсивно мешканці передгір'я, разом з утікачами з Поділля, Волині, переселялись в глибину гір під тиском татаро-турецьких набігів і посилення панщини у XVI -XVIII століттях.
Якщо припустити, що гіпотеза про поступове заселення Гуцульщини з прикарпатської підгірської території вірна, а отже, покутяни і гуцули генетичне споріднені, то все-таки між мешканцями підгір'я і гір за кілька століть виникла суттєва відмінність, зумовлена способом життя у різних середовищах. Ця відмінність стосується не лише господарювання і звичаїв, але навіть ментальності. Тобто, незважаючи на єдність у далекому чи навіть ближчому минулому, мешканці гір і підгір'я в етнокультурному плані все ж таки різні. Ця відмінність підсилена ще й етнічним впливом на гуцулів румунського й угорського етносів, з якими верховинці безпосередньо контактували і який проявився в топоніміці, господарському лексиконі гуцулів, музичному фольклорі.
Для внесення ясності в проблему делімітації етногеографічної території Гуцульщини, на нашу думку, необхідно враховувати такі принципи:
1)гуцульська культура — функція географічного положення (на стику етносів) і гірського середовища, що консервувало давні елементи слов'янської та культур інших народів, які дислокувались на цій території, і особливості якого позначились на всіх видах життєдіяльності та менталітеті гірських мешканців;
2)необхідно розрізняти межу етногеографічного району гуцулів, в якому сформувалась їхня самобутня культура і де залишається сукупність умов для її від творення, від межі поширення елементів гуцульської культури — музики, танців, вишивки тощо, пов'язаних як з просторовими зв'язками між гуцулами і мешканцями Прикарпаття та Закарпаття, так і з переселенням у низинні райони певної частки вихідців з гір. Якщо перша межа є чіткою в геопросторі і фактично збігається з межею Карпат, то друга — нечітка, і являє собою широку смугу з обох боків Карпат;
3)межі між етнографічними територіями є за своїм характером не розділяючими, а зв'язуючими, тобто виступають своє рідними контактними зонами різної ширини;
4)межа етнографічної території (якщо під останньою розуміти геопростір з виразними самобутніми рисами) є історично динамічною. Загальносуспільні умови XX і XXI століття не сприяли і не сприятимуть збереженню автентичної традиційної культури, яка основується на натуральному господарстві і територіальній замкнутості, тому в етнокультурному плані Гуцульщина зазнає стагнації, причому темпи скорочення території, на якій проявляється жива гуцульська автентика з кожним роком зростають як результат прогресивного розвитку краю. Зважаючи на це, до сучасного етнографічного району гуцулів можна віднести ті поселення, в яких традиційна культура ще жива, тобто де хоча б у свята вдягають традиційний одяг, в яких спілкуються гуцульською говіркою, розвиваються традиційні ремесла і зберігається традиційний уклад життя. В територію з такими ознаками уже десятки років «не вписуються» окраїнні містечка Гуцульщини: Великий Бичків, Делятин, Косів, Кути, Вижниця, Берегомет, а також центральні частини внутрішніх її міст — Рахова, Яремчі. Проте, якщо етнографічна територія Гуцульщини скорочується, геопростір, де виявляється вплив деяких елементів її культури, навпаки може розширюватись, завдяки популяризації через фестивалі і засоби масової інформації.
Тепер з'ясуємо найістотніші ознаки гуцульських поселень, за якими можна виявити їхню приналежність до Гуцульщини. По-перше, як уже було сказано, вони є гірськими, тобто такими, що знаходяться на висоті не нижче 500 м н. р. м. і мають розчленований рельєф (значну амплітуду висот, круті схили). По-друге, гуцульські села здебільшого дисперсні: забудовані безсистемно, їхні садиби віддалені одна від одної і розміщені на схилах гір, рідше — рядами уздовж рік. По-третє, мешканцям гуцульських сіл властиві очевидні етнографічні риси: традиційний одяг, прикрашений вишитим геометричним орнаментом певної кольорової гами і, по-четверте, гуцули як субетнос володіють доволі високим рівнем самосвідомості, що дало можливість під час опитування з'ясувати етнографічну приналежність населення. Інші етнографічні риси — говірка, архітектура, які найбільше знівелювались упродовж XX століття, враховувались нами на підставі висновків етнографів.
Польові спостереження з метою делімітації етногеографічного району ми проводили у радіальних напрямках від його етногеографічного ядра, що дало змогу ефективніше застосувати порівняльний метод для виявлення гуцульських поселень.
 
Карта Гуцульщини
 
На Прикарпатті усім вищеназваним критеріям гуцульських відповідають села, що розміщені в горах до окраїнних хребтів Горган і Покутських Карпат, тобто до лінії Делятин - Косів - Вижниця (див. карту-вкладку). Села, які розміщені між Карпатами і Слобода-Рунгурським острівним низькогір'ям — Заріччя, Білі і Чорні Ослави, Лючки, усі Березови, Текуча, Люча, Уторопи, Пістинь, забудовані переважно на виположених ділянках Прикарпатської височини. Рисунок розселення з огляду на переважно вуличне розміщення осель у цих селах цілком інший, ніж у сусідніх, гуцульських, селах — Акрешорі, Космачі. Та й архітектура старих жилих будівель інша, ніж у гуцулів. Так, у Середньому Березові будинки, збудовані на початку XX століття мають на вході невеличкий ґанок, а не галерею вздовж всієї фронтальної стіни як у гуцульських будівель. Відомий сучасний дослідник української архітектури — етнограф А. Данилюк відносить стиль забудови цих сіл до покутського. Інакшою, ніж у гуцулів, є в цих селах і орнаментика та кольорова гама вишитих сорочок.
Краєзнавець із Космача Л. Вардзарук, відзначаючи відмінність мешканців Березовів від гуцулів, вказує на такі характерні етнографічні риси перших: дещо бідніший музичний фольклор, який водночас є багатшим за покутський, тверду вимову шиплячих звуків і вживання дієслівної частки «сі», а також своєрідний одяг, у якому в жінок немає властивих гуцулкам запасок. Березовці, на думку Л. Вардзарука, становлять окрему етнографічну підгрупу, до якої близькими є мешканці сіл Текучої і Лючок, а також сіл Чорних і Білих Ослав, Чорного Потоку.
Усі вищеназвані села через місцезнаходження на межі гір і передгірських рівнин у XX столітті зазнали значного впливу рівнинного способу життя (про це свідчить висока розораність земель у цих селах за колгоспної доби, маятникова міграція їхніх мешканців на промислові підприємства Делятина і Коломиї тощо).
Гуцульська самосвідомість мешканців Березовів і Текучої доволі низька: 10 % за результатами опитування 1996 року вважають себе гуцулами. А ось як оцінюють березовців і мешканців суміжних з ними сіл найближчі до них гуцули: «уни не ході по-гуцульськи», — переважна відповідь яворівців, «уни берутсі до гуцулів», — так вважають мешканці Соколівки. В цій оцінці проявляється основна ознака підгірських мешканців — перехідний характер їхньої культури, в якій змішані риси гуцульські і покутські, що також надає їм оригінальності. На правому березі Пруту за природними умовами, розселенням і зайнятістю дуже подібними до гуцульських сіл є села Слобода і Рунґури Коломийського району. Село Слобода цілком розміщене у Слобода-Рунґурському низькогір'ї, яке сягає висоти понад 700 м н. р. м., а села Чорний Потік Надвірнянського району, Марківка, Рунґури, Великий Ключів Коломийського району, Стопчатів і Яблунів Косівського району невеликими присілками, чи окремими садибами піднімаються на схили цього низькогір'я.
З тектонічної точки зору Слобода-Рунґурське низькогір'я належить до Прикарпаття. Це невелике гірське пасмо шириною 4-5 км і протяжністю 10-12 км з усіх боків оточене рівниною (долини річок Ослави, Лючки, Сопівки). Через таку географічну специфіку поселення Слобода і Рунґури виглядають острівцями Гуцульщини посеред Прикарпаття. Однак відірваність від компактної території горян, оточення рівнинними селами і відносна близькість до покутського міста Коломиї (20 - 25 км) надає цим селам чимало покутських етнографічних рис. Це і одяг і майже відсутнє самоусвідомлення себе гуцулами. Відповіді слобідчан на запитання щодо своєї етнографічної приналежності звучать так: «Гуцули ми, але у Космачі, у Микуличині «гірше» гуцули», «Тут Прикарпаття, а гуцули в Карпатах», «Гуцулами нас називают у Коломиї» тощо.
І все ж, деякі гуцульські культурні риси властиві усім вищезгаданим селам, а також селам Великий Ключів і Мишину. Останнє хоч і цілком рівнинне, однак лежить уздовж гуцульського шляху з Буковецького перевалу на Коломию, завдяки чому акумулювало багато рис гуцульської культури.
Подібності господарсько-побутової культури сіл Прикарпатської височини і гористої Гуцульщини сприяло й аналогічне для горян і підгірців заняття скотарством, тривалі просторові зв'язки, які мали господарський і родинний характер. Але, незважаючи на те, що на горбистому Підгір'ї населення також займалось скотарством, умови і культурні наслідки цього заняття у прикарпатців не ті, що в гуцулів. Про це добре сказав письменник Гнат Хоткевич у своїй повісті «Довбуш», порівнюючи підгірське пастуше заняття з полонинським: «І в них дома (в Печеніжині - Л.М.) вівці, і вони знають, як їх пасти у горах, але яка велика різниця! Та де — і порівнювати не можна» [с. 85]. І в іншому місці цієї ж повісті: «Пастухи є і в Печеніжині, але — не та марка. Пастух печеніжинський — це убогий кустар у порівнянні з ватагом, директором великого виробничого заводу на полонинах» [с. 93].
Порівнюючи середовища, в яких жили і трудились верховинці та підгірці, Гнат Хоткевич передає враження Довбуша — вихідця з прикарпатського села Печеніжин — таким висновком: “...печеніжинським хлопцям нема чим похвалитись перед справжніми гірськими жителями. Сама вже серйозність масштабів пригнічувала. А головне — стільки ж то знають ці гірські хлопці такого, про що наші й поняття не мають.
Скажім — ведмідь. Печеніжинські хлопці знають, що такий звір десь є, але як він виглядає, можуть догадуватися лише з опису. А ці хлопці на власні очі бачили ведмедя і то не раз “ [с. 86].
Отож, гірські пастухи мали інший досвід життя, ніж долиняни, що разом з колоритним середовищем виховувало іншу ментальність, іншу культуру. Через це «...після високих музикально-мовчазних гір, безконечних просторів полонинських, після загадок і таємниць Чорногорки, після трембітання... на вечірніх зорях, ...ночей у застайці — прісно і нудно було Олексі на печеніжинських толоках... (де) спекота, курява, одноманітність пейзажу й роботи» [с.131].
У підгірців і горян є певні культурно-побутові відміни, але їх єднають господарські зв'язки, закріплені адміністративно-територіальним устроєм. Почуття земляцтва накладається на культурно-побутову спорідненість, яка часто ототожнюється як населенням, так і місцевими керівниками. В останні роки, вірно зорієнтувавшись в тому, що гуцульська самобутність може дати певну економічну вигоду у рекреаційній сфері, з'явились навіть заклики до надання «статусу гуцульських» прилеглим рівнинним адміністративним районам.

Куди далі?